20 вересня 2018 р.

матеріали до Дня партизанської слави


ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ
            Це бойова, диверсійна і розвідувальна діяльність груп, загонів і з'єднань рад. партизанів у тилу нім. військ 1941–44. Започаткувала цю діяльність директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 парт. оргаанізаціям прифронтової смуги. 18 липня 1941 ЦК ВКП(б) зобов'язав парт. органи надати партизан. боротьбі "найширший розвій і бойову активність".
Відповідно до вказівок і директив моск. центру ЦК КП(б)У 30 червня 1941 створив оперативну групу на чолі із секретарем ЦК КП(б)У з кадрів М.Співаком для організації мережі підпільних орг-цій і партизан. загонів. Від 5 липня 1941 розпочалася практична робота з формування партизан. загонів. До неї були залучені й органи НКВС УРСР, у складі яких створювалися спец. підрозділи. Їхню діяльність координував заст. наркома внутр. справ УРСР Т.Строкач. Заг. кер-во заходами щодо розвитку партизан. руху здійснювали секретарі ЦК КП(б)У М.Бурмистенко і Д.Коротченко.

З огляду на швидке просування нім. військ були фактично зірвані заходи компартійно-рад. кер-ва щодо розгортання партизан. руху в зх. регіоні та правобереж. районах України. Цьому також сприяло негативне ставлення частини укр. населення, особливо в Галичині та на Волині, до рад. влади, підтримання ним укр. націоналістів.
Першими розпочали бойову й диверсійну діяльність у ворожому тилу на київ. напрямку (Київська область та Житомирська область) із середини липня 1941 партизан. загони, сформовані в Києві та області, а також ті, які прибули зі сх. регіону, у т. ч. з Донбасу. Заг. чисельність цих формувань у липні–серпні 1941 складала до 6 тис. бійців. Водночас на території України організовувалися винищувальні батальйони для боротьби з ворожими десантами і диверсантами. У випадку окупації їхніх теренів ці батальйони мали переходити на методи партизан. боротьби. Станом на 1 жовтня 1941 вважалися сформованими в Україні 738 партизан. загонів (26 257 осіб) і 191 диверсійна група (1374 особи). Однак лише частина з них виявилася готовою до бойових дій у тилу гітлерівців, інші розпалися або ж відійшли на сх. разом із рад. військами.
Хоча бойова діяльність перших загонів і груп у тилу Вермахту восени 1941 ще не набула значних масштабів, проте противник досить нервово відреагував на дії партизанів. 16 вересня 1941 нач. штабу Верховного командування вермахту (ОКВ) генерал-фельдмаршал В.Кейтель видав наказ про придушення "комуністичного повстанського руху". 10 жовтня 1941 командуючий нім. 6-ю армією, котра діяла в Україні, генерал-фельдмаршал В. фон Рейхенау зобов'язав своїх підлеглих вживати щодо партизанів "рішучих і жорстоких заходів".
Згідно з даними 4-го управління НКВС УРСР за період з 1 серпня 1941 по 1 березня 1942 укр. партизанами було знищено 1652 об'єкти військ. призначення в тилу нім. військ, у т. ч. підірвано 27 ешелонів, розгромлено 23 штаби частин і з'єднань, підбито 2 літаки, 126 одиниць бронетехніки, 345 автомашин, зруйновано 113 мостів тощо. Втрати противника оцінювалися в понад 12 тис. осіб, власні – бл. 600 осіб.
Поразки нім. військ під Ростовом, Тихвіном і Москвою наприкінці 1941, заг. наступ Червоної армії в січні–лютому 1942 певним чином активізували партизан. рух. В Україні особливо вдало діяли партизан. загони С.КовпакаО.СабуроваО.Федорова, ін. командирів. Однак у цілому партизан. боротьба в тилу ворога була ще недостатньо скоординованою і ефективною.
До Москви надходили з місць пропозиції про поліпшення кер-ва партизан. рухом, посилення бойових і диверсійних дій партизанів щодо надання ефективної допомоги військам Червоної армії. Але Кремль не поспішав із прийняттям відповідних рішень. Лише важкі поразки рад. військ у травневих 1942 р. боях у Криму та під Харковом підштовхнули компартійно-рад. кер-во звернути пильну увагу на стан і завдання збройної боротьби на окупованій території.
30 травня 1942 Державний комітет оборони СРСР (ДКО СРСР) ухвалив постанову про утворення при Ставці Верховного головнокомандування Центрального штабу партизанського руху (ЦШПР) та підпорядкованої йому системи спец. штабів. 20 червня 1942 розпочав свою діяльність Український штаб партизанського руху (УШПР). На нього покладались обов'язки кер-ва партизан. боротьбою на окупованих теренах України, включаючи й Молдову. Очолив штаб колиш. заст. наркома внутр. справ УРСР Т.Строкач.
На час утворення УШПР становище в Україні з огляду на перспективи розгортання збройної боротьби у ворожому тилу було досить складним. Успіх нім. військ та відступ частин Червоної армії, які 22 липня 1942 повністю залишили укр. терени, помітно вплинули на моральний стан населення, яке опинилося під ярмом окупації. Під загрозою терору з боку нацистів більша частина населення вела себе пасивно, менша – в той чи ін. спосіб співпрацювала із загарбниками. За цих обставин лави партизанів поповнювалися повільно, непоодинокими були випадки дезертирства.
За даними на 1 липня 1942, в Україні вважалися діючими 238 партизан. загонів (понад 12 тис. бійців), хоча на обліку в УШПР рахувалося 1319 загонів і груп (бл. 26 тис. осіб). Однак реальну силу, яка вела боротьбу з окупантами, становили лише 22 загони (3310 бійців), котрі мали радіозв'язок з УШПР і діяли переважно в пн. районах Лівобережної України. У скрутному становищі перебував і сам УШПР, який не мав постійного місця дислокації і сучасних засобів радіозв'язку.Й.Сталін 5 вересня 1942 видав наказ "Про завдання партизанського руху". Цей документ визнавав боротьбу партизанів важливою умовою перемоги над нім. загарбниками і вимагав залучити до партизан. руху ширші маси населення. Водночас Кремль розробив низку заходів щодо забезпечення партизан. формувань матеріальними ресурсами та засобами їх перекидання за лінію фронту. Було вирішено також передислокувати УШПР з берегів Волги до Москви, наладнати його зв'язок з укр. партизанами, вдосконалити кер-во їхньою бойовою діяльністю.
Москва зажадала також від ЦК КП(б)У посилити вплив на підпільно-партизан. рух в окупованій Україні, перевести найбільш боєздатні партизан. формування з Лівобереж. України на правий берег Дніпра, у район білорусько-укр. Полісся. Здійснення накреслених заходів покладалося на Нелегальний ЦК КП(б)У – вузький склад парт. функціонерів і деяких партизан. командирів.
5 жовтня 1942 Нелегальний розширений ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про розвиток народного партизанського руху в Україні", а Держ. к-т оборони СРСР і наркомат оборони СРСР виділили в розпорядження УШПР значні матеріальні ресурси, вдосконалили структуру та штати штабу, відрядили в його відання групу спеціалістів.
Першим кроком у справі реалізації першочергових заходів, спрямованих на активізацію бойової діяльності партизанів, став рейд партизан. з'єднань С.Ковпака і О.Сабурова (понад 2,7 тис. бійців) із Сумської області в Правобережну Україну. Він розпочався 26 жовтня 1942 і тривав до середини листопада 1942. Партизани пройшли понад800 кмпо окупованій території Сумської, Чернігівської, Гомельської, Поліської, Київської та Житомирської областей України і Білорусі, розбили чимало гарнізонів і постів поліції противника, поповнили свої лави на 1580 бійців і закріпилися в районі білорусько-укр. Полісся.
Зазначений рейд підвів риску під 1-м періодом партизан. руху (22 червня 1941 – 19 листопада 1942), який був часом важких випробовувань для партизан. загонів, гірких поразок і втрат.
Восени 1942 сталися помітні зрушення в суспільно-політ. становищі на окупованих укр. територіях, зумовлені поразками німців та їхніх союзників на фронтах світ. війни.
Осн. змістом партизан. боротьби в Україні стала реалізація розроблених ЦК КП(б)У і УШПР оперативних планів бойової діяльності партизанів на зимовий період 1942–43, на весняно-літній період 1943, плану захоплення й утримання переправ через річки Десна, Дніпро, Прип'ять та допомоги Червоній армії в оволодінні Києвом (вересень–жовтень 1943). Це був 2-й період партизан. руху (2-га пол. листопада 1942 – кінець 1943), який став добою найбільшого розвою бойової, диверсійної і розвідувальної діяльності укр. партизанів, збільшення кількості діючих формувань і зростання чисельності їхніх лав. У цей період завершилося створення мережі підпорядкованих УШПР спец. органів централізованого кер-ва партизан. рухом. Її осн. ланками стали представництва штабу при військ. радах фронтів (т. зв. фронтові штаби) та обласні штаби партизан. руху, які створювалися на окупованій території України. Були здійснені широкі заходи щодо підготовки партизан. кадрів, матеріально-тех. забезпечення партизанів, особливо автоматичною зброєю, мінно-підривною технікою, радіозасобами. У 2-му періоді П.р. в У. набув значення фактор Організації українських націоналістів і Української повстанської армії, який помітно впливав на стан партизан. боротьби в зх. регіоні. З діями УПА мали рахуватися і партизани, і німці.
12 листопада 1942 Нелегальний розширений ЦК КП(б)У затвердив план дій партизан. загонів України на зимовий період 1942–43. У ході його виконання на окуповану територію станом на 1 квітня 1943 було перекинуто 29 груп організаторів партизан. руху (355 осіб), понад 950 радистів, мінерів-підривників, ін. спеціалістів для кадрового зміцнення діючих формувань. Водночас у лютому–березні 1943 з лівого берега Дніпра в Правобережну Україну були переведені партизан. з'єднання Я.Мельника та О.Федорова, а також М.Наумова, котрий здійснив відомий "Степовий" рейд із пн. Сумщини, через степову частину України до Полісся. За період з 1 листопада 1942 по 1 квітня 1943 чисельність особового складу партизан. формувань, які мали радіозв'язок з УШПР, зросла майже втричі і становила 15 тис. бійців, не рахуючи невстановленої кількості місц. загонів і груп. Резерв партизан. кадрів сягнув 50 тис. осіб.
У ході боїв і диверсій із кінця 1942 по квітень 1943 партизани вивели з ладу бл. 40 тис. солдатів противника та їхніх посібників із числа місц. населення, підірвали 130 ешелонів, захопили у ворога 33 гармати, 24 міномети, 303 кулемети, бл. 4 тис. гвинтівок, багато набоїв.
Хоча ЦК КП(б)У в цілому оптимістично оцінював розвиток партизан. руху на окупованих теренах України на поч. 1943, однак М.Хрущов в інформації від 30 березня 1943 на ім'я Й.Сталіна зазначав, що цей рух "затримується з причини відсутності зброї і боєприпасів". У цей час діяльність партизанів ще не охоплювала зх. і пд.-зх. райони, степову частину України, епізодичний характер мали дії на комунікаціях гітлерівців.
В квітні 1943 ЦК ВКП(б) і ДКО СРСР схвалили поданий ЦК КП(б)У і УШПР оперативний план бойових дій партизан. загонів України на весняно-літній період 1943. Цим документом перед укр. партизанами ставилося гол. завдання – "нанесення противнику більш відчутних ударів по його комунікаціях у західній і південно-західній частині України, посилення партизанського руху в цих областях…" Осн. акцент у цьому плані робився на розгортання диверсійної діяльності на залізницях та ін. комунікаціях.
З метою матеріального забезпечення П.р. в У. в розпорядження УШПР виділялося 260 т озброєння, боєприпасів, ін. майна. Водночас у партизан. край на Поліссі із групами співробітників вилетіли секретар ЦК КП(б)У Д.Коротченко і нач. УШПР Т.Строкач. Поряд із цим, у з'єднаннях і загонах розгорнулася підготовка кадрів мінерів-підривників. Затримка з перекиданням зброї і боєприпасів за лінію фронту та протипартизан. акції гітлерівців на Поліссі, Чернігівщині й у районі Брянських лісів дали можливість розпочати активні дії укр. партизанів лише із середини червня 1943.
На цей час суспільно-політ. становище на окупованих теренах України характеризувалося широким втягненням нар. мас до всіх форм антифашист. боротьби. Одні партизан. з'єднання рушили рейдами вглиб окупованої території, другі – атакували гарнізони й пости поліції, центри перебування окупаційної адміністрації, залізничні станції тощо.
Станом на 1 серпня 1943 в тилу німців в Україні діяли 147 з'єднань і загонів (25 тис. бійців), які перебували на зв'язку з УШПР. Резерви партизан. кадрів і боєприпасів могли залучитися до збройної боротьби з окупантами.
У середині серпня 1943 були підбиті деякі підсумки бойової і диверсійної діяльності партизанів. За цей час втрати гітлерівців оцінювалися в 25 тис. солдатів. Значних збитків зазнала транспортна система окупантів: було підірвано 713 ешелонів, знищено і пошкоджено 788 паровозів, понад 8 тис. вагонів, цистерн, платформ, зруйновано 108 залізничних і 283 шосейні мости, розірвано або підірвано57,5 кмрейок. Важливе значення для дезорганізації тилу противника і деморалізації його місц. адміністрації мали рейди загонів С.Ковпака в Прикарпаття (червень–вересень 1943), а з'єднання Я.Мельника – у Вінницьку область (червень–серпень 1943).
Влітку 1943 партизан. рух набув масових форм, а дії партизанів стали фактором оперативно-стратегічного значення. Проте повністю реалізувати завдання плану бойової діяльності партизанів на весняно-літній період не вдалося. Причини цього крилися в недостатньому забезпеченні загонів і з'єднань озброєнням, боєприпасами і вибухівкою, у прорахунках ЦК КП(б)У і УШПР, які перебільшували бойові можливості партизанів і недооцінили сили противника.
Тим часом поразка нім. військ у Курській битві 1943 та звільнення Лівобереж. України висунули перед партизан. рухом нові завдання. Партизани мали не тільки перекинути свої осн. сили на правий берег Дніпра, але й надати широку допомогу Червоній армії в подоланні т. зв. Сх. валу, тобто оборонного рубежу гітлерівців на Дніпрі, і захопленні плацдармів у Правобереж. Україні.
15 вересня 1943 Військ. рада Воронезького фронту (пізніше – Перший Український фронт) затвердила розроблений УШПР план захоплення партизанами переправ через Десну, Прип'ять, Дніпро, надання допомоги рад. військам у оволодінні Києвом. Для участі в бойових діях передбачалося залучити 11 партизан. формувань (понад 17 тис. бійців), котрі мали на озброєнні 120 гармат і мінометів, 50 протитанк. рушниць, 500 кулеметів тощо. Для наступу на столицю України було сформовано 2 ударні групи партизанів (бл. 5 тис. бійців) під командуванням М.Наумова і О.Сабурова.
Однак реалізувати в повному обсязі зазначені заходи не вдалося. З огляду на затримку з постачанням окремі партизан. з'єднання не зуміли вийти у визначені оперативні райони, інші – були затримані німцями. До того ж загальмувався й наступ Червоної армії з Букринського плацдарму 1943. Лише кавалерійс. партизан. з'єднання М.Наумова 24–25 вересня 1943 зуміло вийти в район на пн. від столиці. До кінця жовтня партизани маневрували в районах станцій Спартак і Клавдієво, але під тиском противника були змушені відійти на Житомирщину.
Найбільш успішними виявилися дії партизанів у наданні допомоги рад. військам при подоланні водних перешкод. Починаючи з 19 вересня 1943, загони і з'єднання Чернігівщини і Київщини (І.Бовкуна, Ю.Збанацького, М.Таранущенка, І.Примака, В.Ушакова, І.Хитриченка, Д.Гарячого, С.Палехи та Г.Прокіна) організували за рахунок власних плавзасобів 25 переправ: 3 – на Десні, 12 – на Дніпрі, 10 – на Прип'яті. Поряд із цим партизани брали активну участь разом із військами в захисті захоплених пдацдармів на правому березі Дніпра.
Після звільнення столиці України від гітлерівців останні 13 листопада 1943 організували потужний контрнаступ проти військ 1-го Укр. фронту на київ. напрямку. У зв'язку з несприятливим перебігом подій партизан. формування зосередили свою увагу на бойовій і диверсійній діяльності в тилу нім. військ, котрі наступали на Київ. Поряд із цим партизани брали активну участь в оборонних боях, допомагали виводити з оточення окремі частини рад. військ.
Успішним виявився другий рейд на Вінниччину партизан. з'єднання Я.Мельника. Його загони форсованими нічними маршами, 50–60 км на добу, стрімко просувалися на пд. і 3 січня 1944 переправилися через Пд. Буг. Захопивши с. Майдан Курилівський (15 кмна пд. сх. від Хмільника), партизани встановили зв'язок із місц. загонами і групами та розгорнули бойові дії в тилу противника.
1943 р. завершив 2-й період партизан. руху, став часом найбільших досягнень партизанів України в бойовій, диверсійній і розвідувальній діяльності, вищою сходинкою в їхній військ. майстерності.
Упродовж 1943 партизан. загони і з'єднання, які підпорядковувались УШПР, здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури і кущі поліції, 24 – на штаби військ. і тилових підрозділів та частин ворога, 19 – на залізничні станції, оволоділи 21 райцентром. Було підірвано 3688 ешелонів, зруйновано велику кількість залізничних та шосейних мостів, що ускладнило оперативні просування Вермахту в Україні.
1943 рад. партизани вперше зіткнулися на теренах Волині–Полісся із формуваннями УПА. Спираючись на розгалужену мережу підпільних осередків ОУН(б) і користуючись підтримкою укр. населення, загони УПА стали серйозним противником партизанів, особливо дошкуляючи їхнім диверсійним і розвідувальним групам.
На завершальному етапі визволення території України від гітлерівських окупантів, який став 3-м періодом партизан. руху (січень–серпень 1944), перед партизан. загонами і з'єднаннями ставилося завдання пробитися на територію Зх. Волині та Галичини для бойової і диверсійної діяльності в тилу нім. військ. Водночас партизани мали активно взаємодіяти на тактичному рівні з наступаючими частинами Червоної армії, постачати військ. командування розвідувальною інформацією.
17 січня 1944 ЦК КП(б)У ухвалив оперативний план бойових дій партизанів України на січень–березень 1944. У цей час заг. чисельність загонів і з'єднань, які перебували на зв'язку з УШПР, складала від 43 тис. до 48 тис. бійців. Найбільшою була концентрація партизан. сил на території Волинської області (сх. частина), Рівненської області та Житомир. обл. Тут було зосереджено 18 з'єднань у складі 115-ти загонів (бл. 30 тис. бійців). Ця обставина була використана військ. командуванням при підготовці і проведенні Рівненсько-Луцької наступальної операції військ 1-го Укр. фронту (27 січня – 11 лютого 1944). У ході бойових дій окремим партизан. формуванням самотужки чи за допомогою армійських частин вдалося захопити райцентри і залізничні станції Дубровиця, Костопіль, Острог, Плужне, Ляхівці, Ізяслав та ін.
Серед бойових завдань партизанів 1944 найважливіше значення відводилося організації рейдів на терени Галичини, які не були фактично охоплені рад. партизан. рухом і складали запілля нім. армії на Сх. фронті. Особливе занепокоєння гітлерівців викликали рейди з'єднань П.Вершигори і М.Наумова, які, прагнучи пробитися на Станіславщину і Дрогобиччину, вийшли на територію Львівської області. Однак тут партизани не зуміли закріпитися через відсутність підтримки з боку укр. населення. Тоді вони перейшли на польс. терени, де, відчуваючи приязнь місц. мешканців, успішно діяли в нім. тилу.
Вдалою виявилася друга спроба партизан. з'єднання М.Шукаєва вийти на галицькі терени. Його загони пройшли з боями через Тернопільську, Станіславську і Чернівецьку області й опинилися на Дрогобиччині. Партизани підірвали 21 ворожий ешелон, знищили 22 резервуари з нафтою і пальним та багато ін. об'єктів.
Тим часом переважна більшість партизан. формувань не зуміла впоратися з поставленими завданнями і вийти для бойових і диверсійних дій на територію Галичини. Зазначена невдача була викликана кількома причинами. По-перше, ЦК КП(б)У і УШПР недооцінили можливості противника, який, опираючись на розгалужену мережу залізничних і шосейних шляхів, швидко перекидав свої резерви й успішно протидіяв партизанам; по-друге, партизанські загони і з'єднання зустріли впертий спротив УПА і неприхильне ставлення до себе укр. населення; по-третє, сильна відлига помітно вплинула на маневреність партизанів, обтяжених валками з пораненими і вантажем; по-четверте, деякі партизан. командири, усвідомлюючи завершення боїв на укр. теренах, відверто не хотіли ризикувати і йти в рейди в Галичину, пам'ятаючи сумний досвід з'єднання С.Ковпака, котре з великими втратами вернулося 1943 з Карпат.
1944 об'єктом активної дії партизанів продовжувала залишатися транспортна система противника. Лише в січні–березні ними було підірвано 586 ворожих ешелонів, знищено і пошкоджено 672 паровози, 6127 вагонів, платформ, цистерн, зруйновано 57 залізничних і 257 шосейних мостів. За цей період тільки з'єднання О.Федорова й М.Таратути пустили під укіс 202 ешелони. А всього на завершальному етапі визволення території України партизан. формуваннями було знищено 1015 ешелонів противника.
У травні–липні 1944 осн. сили партизанів діяли на території Зх. Волині, намагаючись пробитися до Галичини, а також на польс. та румун. терени. Зокрема, на території Польщі діяли 15 загонів і з'єднань (4,4 тис. бійців), більша частина яких базувалася в районах Білгорайських і Яновських лісів, що дуже непокоїло гітлерівців.
У порівнянні з Польщею менш успішними виявилися спроби ЦК КП(б)У і УШПР поширити партизан. рух на молдов. та румун. терени. Із 42-х партизан. загонів, диверсійних і розвідувальних груп, перекинутих штабом та його представництвом на Третьому Українському фронті в згаданий регіон упродовж січня–серпня 1944, 14 були розбиті противником, частина після нетривалих дій відійшла на з'єднання з Червоною армією. Не зуміли пробитися в Молдову й 3 партизан. з'єднання, сформовані УШПР і ЦК КП(б) Молдавії.
Після завершення Львівсько-Сандомирської наступальної операції військ 1-го Укр. фронту (13 липня – 29 серпня 1944), коли німці були вигнані з України, за винятком Закарпаття і частково Буковини, розпочалося масове розформування партизан. загонів і з'єднань. На їх базі створювалися мобільні загони і групи, які повітряним шляхом перекидалися до Словаччини.
За офіц. даними УШПР, які в наш час вимагають переосмислення і можливого уточнення, партизани України, котрі перебували на зв'язку з керівними центрами, упродовж 1941–44 вивели з ладу бл. 470 тис. ворожих вояків та осіб, котрі з ними співробітничали. Було підірвано 4959 ешелонів й 61 бронепоїзд, зруйновано 607 залізничних і 1589 шосейних мостів. У боях та диверсіях знищено або пошкоджено 1566 одиниць бронетехніки, понад 800 гармат і мінометів, 1444 трактори та 13 535 автомашин, бл. 2,6 тис. об'єктів пром. і вироб. призначення. Партизани розгромили 467 штабів, гарнізонів, комендатур, кущів поліції, захопили з боєм 139 населених пунктів, у т. ч. 44 залізничні станції. Упродовж 1942–44 від партизан. загонів і з'єднань надійшло до УШПР 3625 повідомлень розвідувального характеру.
Згідно з документами УШПР впродовж 1941–44 через лави партизан. руху пройшло бл. 180 тис. осіб, не рахуючи тих людей, котрі перебували в місц. загонах і групах і не мали зв'язку із центром. За підрахунками сучасних дослідників загальна чисельність учасників партизанського руху сягає 230 тис. осіб. У партизан. формуваннях воювали представники 62-х національностей СРСР та ін. країн. При цьому українці становили 59 % від заг. кількості партизанів (для порівняння: росіяни – 22,2 %). Серед особового складу партизан. формувань переважали безпартійні громадяни – 66,5 %, комуністи – 13,6, комсомольці – 19,9 %.
П.р. в У. не став "всенародним", однак партизан. боротьба як чинник стратегічного значення, що специфічно впливав на перебіг подій на фронтах, є доконаним фактом і це визнала нім. сторона. Разом із тим зростання чисельності організованих учасників П.р. в У. і ефективність їх бойової діяльності стримувалися з кількох поважних причин. Відсутність в Україні районів із великими лісовими масивами, за винятком пн. областей, істотно обмежувала можливості розгортання й укриття численних партизан. формувань. Через брак матеріальних ресурсів і засобів їх транспортування за лінію фронту УШПР не міг своєчасно забезпечувати зброєю і боєприпасами діючі та новостворювані партизан. загони. Окремі партизан. з'єднання, особливо у 1943, мали від 30 до 50 % неозброєних вояків, були змушені уникати боїв. Через нестачу мінно-підривних засобів помітно обмежувалася диверсійна діяльність партизанів на комунікаціях противника. Партизан. рух був недостатньо забезпечений фахово підготовленими командно-штабними кадрами, спеціалістами розвідки, мінно-підривної справи.
На розвій П.р. в У. впливали й деякі політико-ідеологічні фактори. Політ. репресії 1930-х рр., Голодомор 1932–1933 років в Україні та ін. дії рад. влади від- штовхнули від неї частину укр. населення, яке частково лояльно ставилося до нім. окупаційної адміністрації, частково активно співробітничало з нею. У зх. регіоні переважна більшість укр. населення зв'язала свою долю з діяльністю УПА, котра вела боротьбу як проти німців, так і проти партизанів.
Кремль висловлював занепокоєння тим, щоб за певних обставин партизан. формування України не відпали від впливу комуніст. партії, а їхнє озброєння не потрапило до укр. націоналістів, котрі активно діяли в зх. областях.
Рад. історіографія за період упродовж майже півстоліття залишила досить великий доробок з історії партизан. руху – сотні назв монографій, збірників документів, спогадів, видань масової і науково-популярної літератури із зазначеної тематики. Однак у той час увага дослідників зосереджувалася не на об'єктивному й неупередженому вивченні такого складного явища, як партизан. рух, а на обґрунтуванні тези, що керівна роль комуніст. партії забезпечила розвій і результати партизан. боротьби.
З ідеологічних міркувань заборонялася будь-яка критика вищого компартійно-рад. кер-ва за прорахунки й помилки в організації партизан. руху, управління партизан. силами. У тогочасних дослідженнях ретельно оминалися питання, пов'язані з "господарськими" операціями партизан. загонів щодо заготівлі продовольства за рахунок місц. жителів, особливо в зх. областях, фактами мародерства з боку особового складу загонів і з'єднань, із практикою нищення партизанами т. зв. ворожого елементу з числа по-антирадянському налаштованих громадян, з долею полонених, поліцейських та ін. осіб, котрі потрапляли до рук партизанів. Ідеалізувався моральний стан партизанів, характер їхніх стосунків із місц. населенням, замовчувалася підтримка ним у зх. областях укр. націоналістів.
У перші роки незалежності України суспільний і науковий інтерес до питань історії радянського партизанського руху був незначним. Часом зацікавленість у таких дослідженнях зростає, партизанська тематика включається у ширший контекст радянського антинацистського руху Опору на окупованій території України, вивчаються організаційно-правові, ідеологічні, матеріальні, морально-психологічні аспекти діяльності, оцінюються результати, здобутки і втрати, форми і методи партизанської боротьби, стосунки радянських партизанів з ОУН і УПА тощо.
Партизан. рух 1941–44 був формою протесту українського та інших народів, які мешкали на території України, проти нелюдської політики нацистського Третього райху. Боротьба партизанів була внеском народів України в розгром гітлерівської Німеччини, звільнення Європи від нацистського поневолення.



ФЕДІР ІЛЛАРІОНОВИЧ ПАВЛОВСЬКИЙ, Герой Радянського Союзу, командир партизанського об’єднання в Білорусі, наш земляк. Похований на центральному кладовищі в смт Михайлівка

Немає коментарів:

Дописати коментар

Вдячна за коментар. Для мене важлива ваша думка!